Donna Tartt Quote

Думки пронизували мене потужно й несподівано, отруйний шепіт у голові майже не змовкав, хоч іноді ставав таким тихим, що звучав майже на межі чутності, але в інших випадках зростав до безконтрольного реву, переходив у напад шаленства, хтозна-чому, іноді спричинити його міг навіть поганий кінофільм, або занудна вечірка, або короткочасна нудьга, або тривалий біль; тимчасова паніка й перманентний розпач — усе це навалювалося на мене відразу й спалахувало таким сірим, моторошним світлом, що я бачив, реально бачив, озираючись у кошмарній тривозі на минулі роки, бачив виразно і ясно, що світ і все, що в ньому, завжди перебуває в глибокій дупі й ніколи не буває бодай стерпним, відчував нестерпну клаустрофобію душі — кімната без дверей і вікон, із якої немає виходу, на мене накочуються хвилі сорому й жаху, відчепіться від мене, моя мати лежить мертва на мармуровій підлозі, припини, припини, голосно шепочу сам до себе в ліфтах, у таксі, залиште мене в спокої, я хочу померти, то була холодна, обміркована лють, спрямована на самознищення, яка не раз заганяла мене в густому тумані рішучості до моєї кімнати, де я ковтав неймовірну суміш із наявних під рукою наркотиків і бухла, і тільки завдяки невмінню та витривалості я зрештою завжди з розчаруванням приходив до тями, водночас відчуваючи полегкість щодо Гобі, якому не доведеться знайти мій труп.